Хай чистою сторінкою для кожного з нас почнеться цей рік. Так я казала собі, спантеличеній, загортаючись у пухнасту бабусину хустку, сидячи в зеленому кріслі та чекаючи дива. Келих червоного вина, штучне сонце на 100 ват, павутиння безсоння – ось воно, моє реальне сьогодення, мій останній день безсніжного грудня, що горнеться до ночі сивим боком неба. І саме в такі хвилини, коли тиша пронизує повітря, мені хочеться кричати, надривно, дико, але ж … так страшно порушити цю кляту тишу, наче цей страх тримає тебе за горло ціпкими пальцями і змушує мовчати. Якби ж то ти порушив мою тишу…

Мої теплі спогади, мов любі діти. Я їх бережу, обожнюю, колисаю. Я живу ними. Коли ти від’їжджав, я вив’язала тобі пухнасті рукавички, мов малій дитині, бо тоді ще вірила, що тобі потрібне моє тепло. Тоді ще грало сонце, і сльози не були такі гіркі, вони були солоні, як і має бути. І лише передчуття, приховані, але непримарені, стиха дряпали душу, але скоріше лагідно, ніж грубо. Навіщо ти поїхав?

Від'їзд

Яким прекрасним може бути життя, коли твоє кохання поруч, коли рука у руці. Але тоді, мабуть, я не відчувала своє щастя так гостро, я просто не думала про це, і правильно робила. Пила тебе, їла, палко вбирала у себе кожний твій подих, кожне слово... І коли ти сказав, що тобі випала чудова нагода поїхати в Норвегію, у мене промайнула думка, що це кінець. Але стільки ніжності було у твоїх очах, такими щирими здавалися твої мрії про наше спільне майбутнє, що я повірила, що я приспала свої сумніви, сховала далеко, щоб одного разу вони прокинулись та знайшли шлях до мого мозку, серця, душі.

Норвегія

Ми готувались до твого від’їзду. Це були швидкі, химерні дні. Безмежні прогулянки по магазинам у пошуках парасольки, капелюшків, светрів, подарунків для майбутніх співробітників та іншого непотребу. Останній день з твоїми друзями, останній вечір зі мною. І коли ти заснув, обіймаючи тебе ніжно-ніжно, я плакала, бо не могла відірвати від серця думки, що вже так скоро ти поїдеш.

І ти поїхав. Дні тягнулись повільно і нудно… Наші золоті рибки, що ти подарував мені місяць тому, поводять себе якось дивно. Позбулись жвавості. А я позбулася радості. Єдиною втіхою були твої дзвінки, листи та звісточки, що читаючи їх, вдивляючись у кожний знак, я обпікала екран телефону гарячими сльозами. Хвора тобою… Я ходила по вулицям міста, і мріяла, що ти бачиш мене, чуєш цокіт моїх підборів, відчуваєш аромат парфумів. Я довше затримувалась на роботі, щоб менше годин проводити у моїй сумній домівці. Так і було.

Твій дзвінок

Першого разу ми посварилися, коли ти не дзвонив мені два дні, не відповідав на звісточки. Я не знаходила собі місця, я не знала, що думати. А потім ти з’явився, веселий та здоровий, я слухала твій радісний голос та історію про те, що ти їздив за місто до свого нового товариша та забув телефон. І замість того, щоб заспокоїтись і розділити твою радість, я почала колоти тебе голками ревнощів, обвинуватила тебе у легковажності. Крикнула надривно: «Може і мене забудеш, як той телефон?», кинула слухавку. Звичайно, вже через три години я більше не відчувала себе жертвою,а трохи згодом набирала твій номер, і шепотіла довго і ніжно якісь приємності…

Насправді в моїй голові роїлася купа думок, різних кольорів та відтінків, від найсвітліших до чорних як земля. Та я намагалася тримати рівновагу. Коли пройшло три місяці, як ти покинув мене (прошу, даруй, поїхав туди), я вже твердо, конкретно почала ставити питання щодо твого повернення. Адже, твій контракт закінчився, залишається два тижні до Нового Року, тобі час додому! І знову ці кляті передчуття почали крутити мене й гризти, і не дарма, Боже. Перші два дні моїх розпитувань ти відмовчувався, казав, що ще невідомо, коли тебе відпустять додому. На третій день ти зізнався, що твій контракт продовжено ще на півроку. Ця новина прибила мене до самісінької землі, наче битою вдарила. Як ти міг так зі мною вчинити? Де воно, твоє велике кохання? Ти проміняв мене на жалюгідну купку грошей, які тобі платять там, на свободу в чужій країні, на тисячі інших жінок, на твоє нове сьогодення, від якого мене верне. Ти зрадив мене. Ми довго говорили. Я клала слухавку. Потім ти. Говорили. Мовчали і говорили знов. Ти казав, що зробив такий вибір заради нас, нашого спільного майбутнього. Ти казав, що не приїдеш на Новий Рік, але приїдеш пізніше. Ти казав… так багато слів і так мало впевненості у цих словах… А коли я спитала, чому ти не порадився зі мною, ти не зміг дати відповіді. А через ще один безмежно довгий день я прошепотіла: «Живи своїм життям. І я буду жити своїм… Бо твої півроку розтягнуться на вічність, а я ніколи не стану емігранткою, не буду тікати ні від себе, ні до тебе…».

Сварка

Здається, пройшло так багато часу. І ось я сиджу в зеленому кріслі, на диво, кружляє сніг за вікном, а на душі – порожньо. Я не відповідаю на дзвінки друзів, я просто занурились у свою біду з головою. Чи так можна? Вже вісім днів, як не чула твій голос. Я ще раз подивилась у вікно, згадала минулий рік. Ми святкували його з друзями, ти купив мені кумедний костюм снігурки, що на декілька розмірів був менше, ніж належить, зізнатися, він був дитячим, але так подобався тобі. Досить спогадів. Я повільно почала збиратися. Ще не знала куди, але почала. І коли вже була готова вийти, подивилась на себе в дзеркало. Коли востаннє посміхалися мої очі?

Смуток

Вулиця зустріла мене морозом, сніжними кульками. Все дихало святом. Мені здавалося навіть, що я відчувала запах пирогів, що долинав із сусідських вікон. Я йшла і йшла. Сніг цілував мої вії, вуста, наче кохану удома застав… Боже, який ліричний, чудовий сьогодні вечір!.. Я йшла… І якось так дивно ставало мені, наче з кожним кроком я губила камінчик, що їх так багато збилося гуртом на серці, і так легко ставало, затишно. Я відчувала радість, наче життя поверталося до мене. Навколо йшли люди. Вони посміхалися. Мені? Не знаю, але було приємно. Я гуляла так довго, поки не зрозуміла, що дуже змерзла. І під час прогулянки, я відчула, що не все так погано… Адже головне у мене є – ти, коханий. І я буду чекати на тебе стільки, скільки потрібно, і я буду вірити тобі безмежно, і кохати тебе, кохати. Мені захотілося скоріше забігти у теплу кімнату, знайти телефон, подзвонити, вибачитися, я не знаю, але почути, бодай, почути твій голос… По звичці, чекаючи на ліфт, я відкрила поштову скриньку й дістала звідти синій конверт…від тебе. Але тільки опинившись вдома, так, витримавши ще хвилину, я обережно розрізала конверт й звідти випала гарненька листівка, різдвяна, з ялинкою. На зворотній стороні ти написав: «Я кохаю тебе… Підтримай мене і зрозумій. Я з тобою.».

Кохання назавжди

І я справді відчула тебе поруч із собою, наче пригорнулась до тебе. Я підвелася, відшукала телефон, подзвонила тобі і почула твій теплий голос. «Я згодна. Чекатиму на тебе, коханий». І так просто і дивно все стало на свої місця. В одну хвилину, але назавжди. Бо поки серце любить, ми живі, живі одне одним – ти і я.

Автор: Надія Пасічнюк

Залишити коментар
CAPTCHA Image
Refresh Image
*
Вгору