Зима – це казковий час року, який несе за собою відчуття радості, веселощів і очікування дива. Поети здатні не тільки побачити і відчути цю зимову нотку радості і захоплення, але і відобразити в прекрасних віршах. Вірші про зиму для всієї родини – відчуйте прихід святкових днів! Катання на санках, гра в сніжки, лижі, різдвяні свята, море подарунків та сюрпризів, все це чекаємо ми від зими. Дерева, накриті сніговою ковдрою, привертають увагу кожної людини. Казкову природу дарує нам зима. Для багатьох дітей ця улюблена пора року. Твори багатьох письменників ви знайдете на сторінці вірші про зиму. Нехай повідомлення з цього розділу принесуть радість і тепло кожному, хто прочитає їх. А настрій навіть у найхолодніші зимові дні завжди залишиться веселим і бадьорим.
Вірші на зиму
Олександр Олесь – Снігурі
Звідкіль налетіли
Стоголосим табуном
І розсипалися в полі
Над розсипаним зерном.
Заспівали, задзвеніли,
Мов заграли кобзарі…
Де взялась весела зграя,
Жарогрудні снігурі.
Ось вони на сніг упали
І розквітли, як квітки…
На горах мак рожевий
Так заквітчує грядки.
Нагло враз табун крилатий
Небезпечне щось зачув.
Вгору знявся, й дуб гіллястий
В кущ троянди обернувсь.
Що хвилина – і, як в казці,
Враз осипались квітками
І за вітром над снігами
Полетіли снігурі.
ПОДАРУНОК
Сніговик для сніговички
Сплів із снігу рукавички.
Попросила сніговичка:
— Подаруй ще й черевички
Із бурульок крижаних,
Буду ковзати у них.
М. Пономаренко
Зимовий ранок. Яків Щоголів
Я люблю веселий ранок
холоднючої зими,
як на двір, на стіни, ґанок
і на шлях за ворітьми
упаде із неба промінь,
дим пов’ється з димарів,
на току підніме гомін
зграя галок і граків.
Сніг ясним кришталем блище,
лютий холод дошка,
сонце вгору плине вище,
та не гріє здалека…
Січень
Січневий день, а тепло, як весною,
Ворони кружеляють і летять.
А сонечко усмішкою ясною
Нас весело взялося зустрічать.
Зійшло так ясно, весело, ласкаво
І землю промінцями обняло.
На землю глянуло усміхнено й лукаво,
Вдихнуло в неї радість і тепло.
Але зима одразу схаменулась
І небо хмарою усе заволікла.
Із віхолою враз перегукнулась
І у танок сніжинки повела.
Мамо, йде вже зима. Леся Українка
“Мамо, йде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже немає…
Мамо, чи кожна пташина
У вирій на зиму літає?”
В неньки спитала дитина.
-Ні, не кожна,-одказує мати,-
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати?
Залишилась пташина маленька!
“Чом же вона не тіка?
Нащо морозу чека?”
-Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної,
Жде, що знову прилине весна.
ПЕРШИЙ СНІГ
— Мамо, мамо, ти поглянь,
Як надворі біло!
Скільки тих метеликів
Раптом налетіло.
Ще такого не бувало!
Просто мене здивувало!
Щоб летіло, коливало
Й не переставало!
— Ні, це просто йде сніжок,
Та такий лапатий,
Крильцями тріпоче він,
Білий, пелехатий.
О. Туманян
Зимова тиша
А Земля, мов казка, чарівна і біла,
В інії дерева, скрізь сніжок лежить.
Де весною річка ніжно голубіла,
Там сьогодні біла стежечка біжить.
Всюди тихо-тихо, спокій. Мріє тиша.
І такий чарівний, дивовижний світ.
Гілка не шелесне, вітерець не дише.
Лише червоніють снігурі між віт.
Кінець зими
Зима кінчає свій шалений біг,
Коротша ніч і довше день ясніє.
Пригріло сонце і підтанув сніг,
А де-не-де вже й пролісок синіє.
Ще трохи і потягнуться ключі,
Веселики повернуться додому.
Зима покине землю уночі
І полетить в країну невідому.
І завесніє веселковий світ,
Розкриють квіти пелюстки чудові.
А сонечко пошле усім привіт
І всі зрадіють весняній обнові.
Зимня пісенька. Леонід Глібов
Діти наші, квітоньки,
Хлопчики і дівоньки!
Нум гуртом співать;
Ви тягніть тонесенько,
Буду я товстесенько
Окселентувать*.
«Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії —
Буде як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко,
Бабу припече;
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!»
ЗИМА
Зима — найтихіша пора, найтихіша.
Природа в глибокому сні.
Тому все навколо стає ще рідніше,
Дорожче й миліше мені.
Немає пташок, щоб красу прославляти,
Метеликів, бджілок нема.
А холод й людей заганяє до хати.
Ну що тут поробиш? Зима!
А всюди так чисто, красиво, казково,
Все іній пухнастий вкрива…
Так тихо і гарно, ну просто — чудово!
Замріяна казка жива!
Зимонька. Любов Забашта
Зимонько-голубонька
В білім кожушку,
Любимо ми бігати
По твоїм сніжку.
Всім рум’яниш личенька
Ти о цій порі
І ладнаєш ковзанки
В нашому дворі.
Візьмем гринджолята ми,
Помчимо з гори.
Снігом нас притрушують
Срібні явори.
ЗМЕРЗЛА ЗИМА
Морозом дихає зима.
Та, мабуть, змерзла вже й сама!
Бо закрутила білі
У танці заметілі.
Без рукавичок хуга
У руки змерзлі хука.
Прохає завірюха
Позичити кожуха.
І тільки дітвора
Кричить зимі: — Ура!
В. Верховень
Ліна Костенко
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй , певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде…
Зима лютує
У лютому зима лютує
Бо свій кінець, напевно, чує.
Скрипить морозом, завиває,
Людей до хати заганяє.
А в полі кружить завірюха,
Людей хапа за ніс, за вуха.
А як від люті знемагає,
Тоді сніжком легким лягає.
А сонце вигляне веселе,
Освітить всі міста і села.
І потепліє скрізь умить,
Із стріх вода закапотить.
І сніг струмками потече,
Зима відразу й утече.
ПЕРШИЙ СНІГ
Зима така недобра,
Така скупа зима,
Бо снігу для хлоп’яток
У неї ще нема.
Послухай, чорна зимо,
Пора уже, пора:
Санчатам нашим сниться
Засніжена гора.
І лижі дуже хочуть
Побігти по лижні,
А діти марять лісом
У срібному вбранні.
І от одного ранку
Ми бачим у вікні:
Все біло, біло, біло,
Немовби уві сні.
Це сніг на білих лапах,
Нечутних і м’яких,
Підкрався, наче кицька,
І біля хати ліг.
Г. Усач
